Опозиційна влада і владна опозиція

Протягом останнього десятиліття в Україні влада та опозиція легко й невимушено перетікають одна в одну. Численні топ-представники української політики частенько змінюють при цьому і власний політичний окрас, і політичну риторику...

Останні два дні ЗМІ та експерти широко обговорюють демонстративний перехід в опозицію пропрезидентської „Нашої України”. Незважаючи на всі заклики почесного голови НСНУ (поки що!) Віктора Ющенка до продовження переговорів про входження до „широкої коаліції” з Партією Регіонів.

„Мости спалено!” – гордо відповів Роман Безсмертний. Чому ж це “нашоукраїнці” не послухалися гаранта? Наскільки посилиться тепер опозиція і послабиться влада? Чи утворить тепер НУ альянс із досі ненависним БЮТ? Чи відкличуть міністрів та губернаторів – членів блоку НУ з посад?

Усе це питання „важливі й актуальні”, але насправді – суто тактичні. У стратегічному плані подія ця лише трішки змінює відтінки у цілісній картині діалектичної єдності української влади та української опозиції. Протягом останнього десятиліття в Україні влада та опозиція легко й невимушено перетікають одна в одну. Віктор Ющенко, Віктор Янукович, Юлія Тимошенко, Олександр Мороз, Юрій Луценко, Роман Безсмертний, Петро Порошенко, Анатолій Матвієнко та інші численні топ-представники української політики з майже калейдоскопічною швидкістю потрапляють то у владу, то в опозицію, частенько змінюючи при цьому і власний політичний окрас, і політичну риторику.

І це, як стверджують політологи, цілком позитивне явище, притаманне для цивілізованого, демократичного світу. Гірше, скажімо, в Кампучії – коли проводили антиопозиційну профілактику, вирізаючи й забиваючи мотиками мільйони громадян. Щоб, бува, про опозицію й не думали. Натомість у США демократи та республіканці вже два століття залюбки граються у владно-опозиційну чехарду, розважаючи гучними шоу нудьгуючу публіку. Або ж візьмімо постсоціалістичну Польщу – ліві й праві кожні чотири роки невимушено змінюють одні одних у статусі влади та опозиції. І від того анітрохи не губиться діалектична цілісність польського суспільства.

Загалом завжди в певному суспільстві в певну історичну епоху існують мегачинники, котрі об’єднують усіх його членів в окремішнє ціле, незважаючи на всі відмінності – соціальні, класові, культурні, майнові, регіональні, етнічні та субетнічні. Не кажучи вже про минущі та кон’юнктурні політичні розбіжності. Ці інтегральні чинники є глибинними, екзистенціальними.

Як відзначав російський політолог Рустем Вахітов, має місце певний парадокс: окремі особистості або партії можуть вважати одне одного непримиренними супротивниками, між якими немає абсолютно нічого спільного. Вони навіть говорять різними мовами („соціолектами” в термінології Рене Барта). А от з точки зору історії, їхні суперечності відходять на другий план, а на перший – виступає належність до певної епохи зі властивою їй системою цінностей.

Так, у всіх шкільних підручниках історії Вольтера називають типовим представником „епохи французького абсолютизму”. Хоча великий філософ проти цього абсолютизму все життя воював. Але куди дінешся від епохи? І чи змінилася б докорінним чином ця епоха, якби, скажімо, правив Францією не король Людовік, а Вольтер з енциклопедистами? Останні швидко б дотумкали, що свободу і просвіту можна насаджувати лише централізовано і твердою рукою.

Або чи змінилось би щось кардинально, якби СРСР свого часу очолив не Йосип Сталін, а глава внутріпартійної опозиції Лев Троцький? Історики кажуть, що режим міг би бути ще жорстокішим.

Відносини влади та опозиції в окремо взятому суспільстві характеризуються зазвичай діалектичністю. Влада і опозиція не є антагоністами, вони щонайтіснішим чином пов’язані одне з одним і коріняться в спільному для них „синтезі”. Хоча це і не виключає протиріч між ними.

Це справедливо навіть для крайніх випадків. Наприклад, у відносинах між спецслужбами й терористами, які є концентровано радикальними формами влади та опозиції (приклад Р.Вахітова – взаємостосунки царської охранки та бойової організації партії есерів). Усі сплітаються в тугий вузол, уже не розбереш, хто є хто: спецслужби засилають у середовище терористів своїх агентів, які, щоб не провалитися, мусять виконувати хоча б частину доручень з прибирання політиків вищого ешелону. Уже на рівні спецслужб вирішується, на якого політика готуватиметься наступний замах. І різниця між служителями влади та опозиціонерами-терористами потроху нівелюється.

У нашому ж випадку ситуація є доволі мирною, без тероризму: не те що протиріч – навіть особливих відмінностей між ключовими представниками владної коаліції та опозиції в Україні не спостерігається. Зате є купа тих самих об’єднавчих екзистенціальних чинників, про які писав російський експерт. Зокрема, усі великі статки що владних, що опозиційних олігархів, як відомо нам від Ігоря Бакая, зроблені „на газу”. Щоправда, свідомий громадянин РФ забув сказати ще про неправедну приватизацію. Усі політичні партії – і правого, і лівого штибу – існують і проводять виборчі кампанії за олігархічні кошти. Метою діяльності всіх без винятку політичних сил в Україні є влада і власність. Решта – невеличкі відмінності в популістській риториці. Недарма як великий комуніст Петро Симоненко, так і великий націоналіст Анатолій Матвієнко були свого часу секретарями ЦК ЛКСМУ (Олександр Турчинов не доріс до такого рівня – дослужився до секретаря обкому).

Тому так легко міняють свій статус із владного на опозиційний і назад учасники українського політичного процесу. І орієнтуються виключно на дотримання своїх корпоративних інтересів. Якщо НУ стане вигідніше приєднатися до „широкої коаліції”, будьте певні, приєднаються. І знайдуть безліч аргументів на користь цього рішення: „Схід і Захід разом!”, „Україна соборна”, „у Дніпра два береги”. І навряд чи НУ особливо інтегруватиметься з БЮТ – небезпечно, мила дамочка з косою проковтне і не поперхнеться. Ну а міністри з губернаторами, які теж неодноразово побували і при владі, і в коаліції, прийматимуть рішення, чи залишатися на посадах, також виходячи виключно з власних інтересів. І посилаючись, звичайно, на Президента.

Опозиційна влада і владна опозиція. По-цивілізованому, по-європейськи. Але, чесно кажучи, трохи гидко...

Микола Писарчук

УНІАН в Google News