Уперше правду про Голодомор розкрив індіанець Джеймс Мейс

Історію нашого Голодомору найглибше досліджував індоамериканець з племені черокі, чиї предки теж померли від голоду...  Удова дослідника каже, що він дуже чекав приходу до влади Віктора Ющенко, з яким був знайомий особисто... Думка

Останню суботу листопада ми відзначаємо день пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій. Під час штучно зорганізованого голоду у 1932–1933 роках в Україні загинули мільйони людей.

Так уже вийшло, що історію нашого Голодомору найглибше досліджував індоамериканець з племені черокі, чиї предки теж померли від голоду... Джеймс Мейс, адвокат “розстріляних народів”, чи, як він сам себе називав, “доктор смерті”, пройшов свій шлях американської мрії від прибиральника – до гарвардського професора, директора видавничої комісії Конгресу США. Конгрес США призначив Мейса досліджувати Голодомор, бо він не був утягнутий у жодну емігрантську групу. В Америці у видавництві Конгресу він видав тритомник “Усної історії” – свідчень жертв Голодомору. 1800 сторінок, 210 очевидців з різних регіонів України... Джеймс Мейс помер в Україні, де жив останні роки, не доживши півроку до Помаранчевої революції. 

Удова померлого Наталя Дзюбенко-Мейс каже, що Джеймс дуже чекав приходу до влади Віктора Ющенка, з яким був знайомий особисто (дружина Президента Ющенка Катерина свого часу була студенткою професора), і дуже сподівався, що з його приходом до влади страшна правда про винищення українців стане відома суспільству.

Сталося так, як хотів Джеймс. 

Наталя редагувала книгу-меморіал про Голодомор, яку в Україні видали Володимир Маняк та Людмила Коваленко (до речі, 14 чоловік із родини Наталі Дзюбенко-Мейс загинули від голоду 1933 року).

І нехай комуністи заперечують “штучність голоду”, нехай “антикризові” фракції блокують визнання Голодомору геноцидом. Але історія про Голод ще жива...

***

“У селах організували групи людей – комнезами (Комітети незаможних селян. – Авт.). Ходили від хати до хати – обшуки робили і забирали все, що є, – насіння, все забирали. Забрали до цурки, і люди лишилися без хліба, і тому почався голод. Почався голод... Ходив дорогою коло Житомира нарахував десь сто трупів та перестав рахувати..

– А як міліція ставилася до голодних селян?

 – Що вони могли зробити?Вони могли взяти у в’язницю, але там потрібно було годувати. Лишали вмирати на вулицях.  До міст приходили селяни, весною холодно було... Вони під будинками, там є такі загальні двері – вхід у будинок. То вони заходили у ті коридори й до ранку вмирали. Рано-ранесенько  приїздили такі квадратові вози. І туди кидали трупи і вивозили – коло Житомира були такі кар’єри, де брали пісок, глину. І то такі ями там, і туди скидали всіх тих мертвих. Страшно було дивитися рано, як вивозили трупи. Скрізь вулицями лежали трупи”.

(З інтерв’ю мешканця села Ляховці Андрушівського району Житомирської області. Перший том “Усної історії” Джеймса Мейса. – Вашингтон. 1990. – С.21.)

На моє запитання, чи був канібалізм в Україні в ті роки поширеним явищем Наталя Дзюбенко відповіла, що читала кілька таких свідчень. За її словами, Дмитро Калинець, який і досі живе під Києвом, який був тоді дитиною, згадує, як його тягли “на холодець” сусіди. На щастя йому вдалося вирватися. Але найжахливішою згадкою стало те, що один із сусідів просить іншого “закінчити з малим чимшвидше, бо вже вода в казані кипить”. Серед інших свідчень, є такі що селяни, які шукали в місті роботу, остерігалися ходити з незнайомими, бо боялися, що їх теж можуть вбити “на холодець”.

***

“Я така голодна була, така голодна, що в мене руки були такі, і ноги... Ту лободу рву, що жовтінню цвіте, то все всередині було. Який бур’ян не є, це все всередину йшов. Бо ж хліба нема. Нічого, ні картоплі, ні хліба, тільки бур’ян. Нема ж хліба, місяцями нема хліба. То я йшла до матері, думала в матері розживу що-небудь... Гарба їде (гарбами – тобто возами – забирали трупи померлих від голоду. – Авт.) Я чую вони кажуть, давай цю кинем, вона сьогодні теж помре. Я чую вони зіскакують з гарби, щоби мене забрати. Я ворочалася, ворочалася, та в жито, та давай тікати. Якби бігли за мною, то догнали би. А як уже скрилася, то вони вернулися... Як приїхала – пухла, уже зовсім пухла... у Дубровицях. А людей таких було валялися... Возом звозили до ям. Якби вкинули мене в гарбу, я б ніколи не виборсалася звідтіля”. (З інтерв’ю Зої Єфрозиної, уродженки хутора Круглик, Гадяцького уїзду. Перший том “Усної історії” Джеймса Мейса. – Вашингтон. 1990. –  C. 197.)

***

Дослідники Голодомору Джеймс Мейс та Володимир Маняк зробили головне, каже Наталя Дзюбенко. Вони довели, що Голодомор був. І довели, що він не був пов’язаний із хлібозаготівлею. Це підтверджує у своїх дослідженнях і історик Станіслав Кульчицький.

1932 року в Україну приїхала хлібозаготівельна комісія, яка вивезла весь хліб з України. А наприкінці 1932 року була прийнята постанова ЦК КП(б)У про посилення хлібозаготівель. Пізніше таку саму постанову прийняв Раднарком УРСР. Під посиленням хлібозаготівель малося на увазі “натуральне штрафування”. На початку 1933 року Сталін надіслав телеграму, у якій вимагав у селян “повернути борг”, віддати все, що сховане. Саме після цієї телеграми почалися тотальні обшуки. Сталін знав, що хліба в Україні вже немає, але його метою було знизити повстанський потенціал та змусити селян іти у колгоспи. Інші дослідники, за словами Наталі Дзюбенко, стверджували, що зерно з України досить часто вантажили на судна й просто висипали у воду. 

Переглядаючи, перший том історії Мейса, я виявила чимало усних свідчень людей з Донецької області. Вони детально розповідають, де під Торезом були ці ями, у які скидали трупи селян із районів. Зізнавалися, що вижили, бо вчасно втекли на шахти, де хоч трішки годували, зауважуючи при цьому, що члени їхніх родин, які залишалися в селі, – повмирали від голоду.

Може, ті депутати з Донеччини, які виступають проти закону про Голодомор, не знають історії свого краю?

До речі, Джеймс Мейс після виходу “Усної історії” потрапив в опалу до офіційних американських совєтологів, “спеціалістів по Росії”. Ну, не подобалася їм ця історія України. Джеймсу стало вкрай важко влаштуватися на роботу. І тепер думаєш: хто більше українець – американець Джеймс, який міг пожертвувати якимись благами, але залишитися професійно чесним науковцем, чи народний депутат, який відмовляється голосувати за закон з якихось політичних міркувань?  

Маша Міщенко