Чому накрився апеляцією референдум(о) щодо НАТО?

Неважко уявити собі, що станеться після „переможного” для супротивників НАТО референдуму: до Держдепу викличуть представників країн Азії та Африки і дохідливо пояснять, що купувати українські танки, ракети та „калаші” не потрібно...

Останнє „прощай” Віктора Медведчука великій політиці розляглося сумною луною на українському політичному полі – і заглухло. Ініційований ним всеукраїнський референдум з питання членства України в НАТО та ЄЕП вочевидь наказав довго жити.  І річ не тільки – і не стільки – у рішенні Апеляційного суду Києва від 15 січня.

Нагадаємо, цим рішенням було скасовано постанову Печерського райсуду Києва про визнання протиправною бездіяльність Центрвиборчкому щодо підбиття підсумків збору підписів під вимогою про проведення всеукраїнського референдуму щодо вступу України до НАТО і ЄЕП.

Суд також ухвалив залишити без розгляду скаргу про визнання протиправною бездіяльність ЦВК щодо підбиття загальних підсумків збирання підписів громадян під вимогою про проведення всеукраїнського референдуму.

Ця ухвала Апеляційного суду є остаточною і оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

При всьому тому юридично навряд чи дане судове рішення саме по собі ховає натовсько-єеповський референдум. Історія питання була наступною: 11 грудня минулого року Печерський районний суд Києва зобов`язав Центральну виборчу комісію підбити загальні підсумки збору підписів громадян під вимогою про проведення всеукраїнського референдуму щодо вступу України до НАТО і Єдиного економічного простору.

Підставою для прийняття пішення став адміністративний позов такого собі громадянина Осадчого до ЦВК, в якому було визнано протиправною бездіяльність ЦВК, що стосується підбиття підсумків збору підписів громадян України щодо проведення референдуму за народною ініціативою.

Суд зобов`язав Центрвиборчком виконати свій обов`язок відповідно до частини 4 статті 20 Закону України "Про всеукраїнські і місцеві референдуми" й підбити загальні підсумки збору підписів громадян України.

Даремно 30 жовтня 2006 року голова ЦВК Давидович повідомляв, що правоохоронні органи порушили 28 кримінальних справ за фактами порушень при зборі підписів за проведення референдуму про членство України в НАТО і ЄЕП, а 9 листопада прес-служба Генеральної прокуратури інформувала, що відомство вивчає 10 кримінальних справ, порушених за фактами внесення неправдивих відомостей в підписні листи щодо проведення всеукраїнського референдуму з питань вступу України до НАТО і ЄЕП. Судді до відома цю інформацію не взяли. У Печерського райсуду явно були якісь потужні стимули. Можливо, навіть цілком матеріального характеру.

29 грудня минулого року Центральна виборча комісія визнала дійсними 4 млн. 431 тис. 674 підписи із зібраних 4 млн. 656 тис. 182 підписів громадян за проведення есдепеуошного референдуму. Центрвиборчком ухвалив, що обліку не підлягають 224 тис. 509 підписів, зібраних із порушенням національного законодавства. Але тут є притичина: ЦВК ані слова не сказав про те, що робить це на виконання рішення Печерського суду. Таким чином, юридичних підстав для скасування рішення ЦВК від 29 грудня не спостерігається. Скоріше за все, воно і не буде скасовуватися.

Звичайно, Секретаріат Президента і без того отримав ще один – і досить вагомий – аргумент для того, щоб глава держави не оголошував ненависний для завзятого атлантоєвроінтегратора референдум з передбачуваними сумними наслідками. Але річ навіть і не в цьому.

Здається, найпевнішою ознакою поховання референдуму є бездіяльність „регіоналів”. Особисто автор мало сумнівається в тому, що при бажанні „дони” могли б легко порішати питання у будь-якому „найнепідкупнішому” суді України. Особливо після 12 січня, дня взяття під контроль мало не всієї повноти виконавчої влади в Україні. І перевести питання про референдум у цілком реальну площину. Тим паче, що навіть заклятий прихильник НАТО Борис Тарасюк до рішення Апеляційного суду Києва визнавав, що референдум проводити таки доведеться.

Але робити цього „дони” не стали. Чим і продемонстрували, що наразі до референдуму не прагнуть.

Чому? У тактичному вимірі правлячій нині в Україні силі взагалі не потрібні ніякі суспільні стреси, пов’язані з гучними агітпропівськими кампаніями, голосуваннями тощо. „Великі гроші люблять спокій”. І відлякувати їх „дони” явно не збираються. Тому, до речі, примарними виглядають і перспективи будь-яких дострокових виборів в Україні.

У стратегічному аспекті референдум по НАТО являє собою справжню політичну атомну бомбу. Закриття натовських перспектив для України означатиме доконечну політичну анігіляцію В.Ющенка в очах США та союзних їм країн Заходу. Але вибухова хвиля з потужною силою вдарить і по самих „донах”. Неважко уявити собі, що станеться після „переможного” для супротивників НАТО референдуму: до Держдепу викличуть представників країн Азії та Африки і дохідливо пояснять, що купувати українські танки, ракети та „калаші” не потрібно. Почнуться всілякі антидемпінгові розслідування щодо прокату, труб, руди. Це обіцяє мільярдні збитки.

А кому заважає план інтенсивного партнерства (який сам по собі є елементом великого бізнесу) з невизначеним терміном набуття членства типу „на Миколи та й ніколи”? Практично нікому. Ні на Заході, ні в Україні. Медведчук з Вітренко не рахуються.

Справді, може скластися ситуація, коли „донам” буде потрібно розігрувати натовську карту. Наприклад, при значному падінні рейтингу. Але в такому разі вони за два-три тижні організовано зберуть самі потрібну кількість „чистих” підписів. І нічим не будуть зобов’язані ніяким Медведчукам...

Микола Писарчук

УНІАН в Google News